Володимир Мазяр - один з наймолодших тренерів у чемпіонаті України. При цьому у свій 41 рік
Володимир Іванович встиг попрацювати на посаді головного у п’яти клубах. Мазяр змагався у всіх трьох професійних дивізіонах українського футболу, а також працював у чемпіонаті Казахстану. Не менш багатою була і ігрова кар’єра Володимира Мазяра — «Динамо», «Ворскла», «Дніпро», «Закарпаття», ФК «Львів» — це лише маленька частина списку, де виступав Мазяр-футболіст. І в ігровій кар’єрі Мазяра теж було все — і «Динамо» Лобановського, і бронза з «Дніпром» і Єврокубки з «Ворсклою».
За час ігрової та тренерської роботи Володимир Мазяр заробив неоднозначну репутацію. З одного боку він має імідж максималіста і тренера який завжди ставить перед собою найвищі завдання, з іншого — його прізвище регулярно фігурує поряд з різноманітними скандалами, і самого Мазяра сприймають як злісного порушника спортивного режиму і часто «нагороджують» епітетами на кшталт «скандальний», «епатажний», «одіозний» і т. д. Зараз Володимир Іванович опинився на Полтавщині, де працюватиме з «Гірником-Спорт», і нам вдалося поспілкуватися з тренером.
Про уроки Валерія Лобановського і Анатолія Конькова, скандальний розрив з «Вересом» та репутацію дебошира, Володимир Іванович розповів нам у ексклюзивному інтерв’ю.
«Вдягнути футболку «Динамо» здавалося казкою»
— Володимире Івановичу, Ви народилися на Хмельниччині, дитинство провели на Львівщині, і при цьому увесь час вболівали за київське «Динамо». У Львові де культовою командою завжди були «Карпати», чи не виникало протиріч з оточуючими?
— Так, у вісім років ми переїхали до Львова, потім у Стрийський район і не можна сказати, що я зовсім не вболівав за «Карпати». Звісно, і за матчами слідкував, і переживав, все це було. Але любов до «Динамо» то було в серці. Ви ж не забувайте, що тоді ще був СРСР — зовсім інша країна. До того ж за «Динамо» вболівав мій батько, який до речі, теж був футболістом. Я почав вболівати за киян з 1984-го року, ну і крім вболівання мріяв одягнути футболку «Динамо» Київ.
— А футболку «Карпат»?
— Був і такий період. Коли мене взяли у стрийську «Скалу», де в нас був хороший тренер Юрій Шулятицький. У нас була хороша команда молодих хлопців, але ми програвали дуже багато матчів. Пам’ятаю, вже коли приїхав грати до Полтави, мене запитували, мовляв, як тобі стадіон. А я відповідав: «пам’ятаю, я тут 0:5 програвав» (сміється). Потім «Скали» як клуба не стало, а мене запросили грати в команду «Газовик» (Комарне). От в той період я мріяв грати за «Карпати», адже Київ вже здавався чимось дуже далеким. Після того як зникла «Скала», я вступив до Дрогобицького педагогічного університету і мені там пощастило зустріти мого декана Миколу Івановича Лук’янченка. Він дуже багато допоміг мені в житті. Він та Юрій Михайлович Дубровний, якого я вважаю своїм першим тренером разом зі своїм батьком. Я багато в чому їм завдячую, адже в той час я не був фанатично відданий футболу, та й грати почав доволі пізно.
— Скільки Вам було років коли Ви дебютували на професійному рівні?
— Здається, 19.
— То хіба ж це пізно?
— Ні, але я взагалі почав займатися футболом лише у 16.
— Тобто Ви фактично з нуля за три роки дійшли до професійного рівня?
— Так, але я грав у команді яка розвалюється. Після краху «Скали» як клуба, певний час довелося виступати в чемпіонаті області, поки Дубровний не покликав у команду. А вже у 1998-му році мене запросили на перегляд до «Динамо» і я погодився, хоча мав запрошення від «Ворскли» та «Дніпра».
— Напевно Ви дуже добре запам’ятали як це було?
— Це було трошки смішно. Мені телефонував Іван Іванович Терлецький, який тоді працював у «Динамо». Коли подзвонили перший раз я вирішив, що це жарт і відповів «Будете розводити інших». І кинув трубку (сміється). Він перетелефонував через хвилини, запитує: «Є вдома хтось дорослий?». Кажу: «Мама». Я покликав маму, і він вже їй пояснив, що це дійсно запрошення в «Динамо», а ніякий не жарт. Так я поїхав на збори і згодом підписав п’ятирічний контракт. Для мене це було щось неймовірне, як політ Гагаріна в космос. Тиждень тому я ще не міг дістати квиток мат матч «Динамо» — «Ланс», а тут я вже частина команди. Тоді надіти футболку «Динамо» це було щось неймовірне.
— З ким з видатних динамівців Вам пощастило тренуватися?
— Ви знаєте, тоді в «Динамо» були напрочуд прості футболісти. Я грав в дублі, але ми всі були як одна сім’я, і я досі без проблем можу зателефонувати Реброву, Хацкевичу чи поспілкуватися з Калитвинцевим. Ми всі досі товаришуємо. Там була правдива людяність, яку створював Лобановський.
— На тренуваннях Вам, як нападнику, очевидно доводилося грати проти Олега Лужного. Він дійсно такий жорсткий захисник і людина, як про нього говорять?
— Олег Романович сам зі Львова, і на певному етапі він дуже мені допоміг. Він не лише влучно підказував на футбольному полі. Він був справжнім капітаном, і думаю, багато в чому допоміг тренерам.
— Ви в одному зі своїх інтерв’ю розповідали про особисте спілкування з Лобановським, і говорили, що запам’ятали ці розмови на все життя. Що це були за розмови?
— З Валерієм Васильовичем за рік мого перебування в «Динамо» я спілкувався двічі. Коли я прийшов з другої ліги і в мене був певний мандраж, він мене викликав і сказав: «Якщо ти боїшся грати у футбол, то ти вже не зможеш грати в «Динамо». Ні чого не треба боятися, авторитет на полі тільки ти». Кожне слово Лобановського мало велику вагу. Він міг кількома словами сказати те, що інші говорять годинами.
— А яким був другий діалог?
— Це було вже тоді коли я був в оренді у «Ворсклі». В мене був варіант перейти у закордонний клуб...
— В який?
— Вже пройшло багато часу.
— Навпаки, це цікаво.
— Це був «Брюгге». Так от, я приїхав у розташування команди, а він мені сказав: «Ти не хочеш грати в «Динамо». І все, після тих слів, я вже не хотів нікуди йти з Києва (сміється).
— Динамівці Алієв і Мілевський розповідали про суворий контроль за футболістами режимом у «Динамо». Мовляв за гравцями і стежили, і у бари за ними ходили і т. д. У той час коли Ви були в «Динамо» таке було?
— Насправді ні. Напевно в тому не було потреби. У футболістів був добре розвинений самоаналіз, і кожен перш ніж порушити режим, тричі б подумав. Я вам приведу простий приклад. Одного разу я зіграв два вдалих матчі, а у третьому не виклався, так я після того два тижні не виїжджав з «Динамо-3», катався по другій лізі. І ніхто мені не сказав ні слова. Я можу говорити лише те що бачив сам, а не те про що розповідають Алієв та Мілевський. Вони не застали часів нашого Метра. Я не хочу нікого образити, але на мою думку, «Динамо» зразка 1999-го року — найсильніше за всю історію. «Реал» і «Барселона» просто так не обігруються.
— У 1999-му ви почали виступати за «Ворсклу». Чи не було у Вас відчуття, що кар’єра йде на пониження. У Києві команда чемпіон, Лобановський, перспектива грати в основі, а у Полтаві звісно теж єврокубкові амбіції, але ж не такі.
— Ну у нас тоді особливо не запитували, сказали їдеш в оренду, значить їдеш в оренду (сміється). Для мене тоді це було навпаки дивом, що мене з другої ліги, з дубля — бере команда Вищої ліги, при чому під основу. До того ж, тоді я поїхав до Полтави не один, було багато динамівців: Сєрий Черняк, Андрій Ковтун, Саша Головко, Міша Маковський... була гарна компанія. Ми всі досі спілкуємося.
— Тренером «Ворскли» тоді був Анатолій Коньков. Його репутація зараз зіпсована роботою на посту голови ФФУ, але Ви завжди говорили про нього добре. Розкажіть якийсь випадок, щоб можна було зрозуміти, що Коньков — крутий.
— Коньков це людина слова. Я багато чому в нього навчився в плані психології. Пам’ятаю, були ми на зборах. В мене взагалі не йшла гра. Ми провели чотири матчі і я жодного разу не забив. Коньков просто перестав зі мною спілкуватися, наче мене й немає в команді. Потім збори закінчилися, в нас був матч з «Чорноморцем». В день гри він викликав основну обойму і мене не покликав. І вже перед самісінькою грою, на установці у роздягальні він оголошує стартовий склад і називає моє прізвище. Він витримав паузу і дав зрозуміти, що в мене є шанс.
— Подіяло?
— Так, я в тому матчі забив два голи і віддав гольову передачу, а потім ще тричі забив у ворота донецького «Металурга».
— Зараз Полтаву часто називають не футбольним містом через малу кількість вболівальників на трибунах. Коли Ви грали у «Ворсклі» ситуація була кращою?
— Завжди ходили 8-10 тисяч. Нас впізнавали люди у місті. Тоді все було простіше без зайвого пафосу. Я міг спокійно вийти до вболівальників і годину з ними поговорити. Нас любили і впізнавали у місті. Пам’ятаю, я винаймав квартиру на вулиці Зіньківській і в мене там поруч зі мною жили четверо дідів, які ходили на футбол. Вечорами у нас була традиція, я разом з ними грав у доміно. Мені навіть не треба було дивитися свою гру по телевізору, я під доміно завжди мав повний розбір своїх дій після кожного матчу (сміється).
— Частіше лаяли чи хвалили?
— Вони говорили щиро і я завжди цінував їх слова. Пам’ятаю, навіть коли я вже грав у Дніпрі, один з них, здається його звали Микола Григорович передзвонив мені перед матчем з «Кривбасом» і каже: «Ти мені сьогодні снився, значить заб’єш гол». І я таки забив.
— У вас залишилися улюблені місця в Полтаві?
— Так, я й зараз коли там буваю, із задоволенням прогулююся містом. Для мене це як перша любов (сміється). Тоді моїм улюбленим місцем було кафе «Берізка», що навпроти «орла».
— Яким було прощання з Полтавою?
— Після того як «Ворскла» вийшла до Єврокубків нам півроку не платили зарплату. Взагалі. Нуль гривень, нуль копійок. Пам’ятаю, ми тоді у кваліфікації Кубка УЄФА пройшли македонських «Работнічків», потім з боєм вилетіли від «Боавішти». Ну а згодом Анатолія Конькова змінив на посту Сергій Морозов. Він вже будував свою команду, а я підписав контракт з «Дніпром».
— Цей перехід вже можна було вважати підвищенням?
— На той момент ще ні. Коли я переходив, «Ворскла» була четвертою, а «Дніпро — дванадцятим. Це вже потім ми там стали третіми вийшли у Єврокубки. Тоді якраз почалися перший серйозний заробіток.
«Мазяра-футболіста в команду би не узяв»
— Молоді футболісти в Україні, та й не тільки, часто «псуються» під впливом різних чинників, в тому числі і через порушення режиму. Зі свого досвіду, скажіть, як молодій людині на яку звалюються слава, популярність і гроші не «втратити береги»?
— Ну от якраз у 23-24 роки, коли в мене почали з’являтися там перша машина, квартира і т. д. я і запоров свою кар’єру. В той час коли у футболісти якраз виходять на пік форми, я вбивав у собі гравця. Я робив винними, батьків, тренерів... вважав, що все було проти мене.
— Розкажіть, з чого це починається. От молодий гравець мріє про всі можливі вершини і рве газон і бутси. Де той момент, коли він починає опускатися?
— Спочатку ти не викладаєшся на тренуваннях, потім забуваєш слідкувати за вагою, перестаєш тримати себе в тонусі. Можеш заснути о 4-й ранку, коли о 9-й в тебе тренування. За два дня до гри може гуляти, або після гри напитися і кілька днів відновлюватися. Так ти просто випадаєш з процесу підготовки, який проводить тренер.
— При цьому люди не можуть не розуміти, що чинять неправильно і все одно продовжують. Як це працює?
— Не можу говорити за когось іншого лише за себе.
— Так я за Вас і запитую. Як це було з Вами?
— У футболі дуже багато означає характер. В один момент я вирішив, що мені всі винні, а я не винен нікому і це зіграло злий жарт. Коли я вже став тренером, і аналізував своє минуле, то зрозумів, що Мазяра-футболіста до себе б у команду не взяв.
— Так, Ви говорили в одному з інтерв’ю, що футбол тоді був для Вас на другому місці. А що було на першому?
— Багато було всього (сміється). Було багато спокус. Наприклад, вигадував собі травми і їздив відпочивати в Ялту.
— Клуби, алкоголь, дискотеки?
— Не можу сказати, що цього всього не було, але дякувати Богу, мене як футболіста, ніде не ловили п’яним і не фотографували.
— Одначе, імідж у Вас якраз розгульний. Коли звучить прізвище Мазяр, обов’язково хтось згадає про алкоголь.
— Ну послухайте, футболіст не може одночасно бухати і грати у футбол. Я грав у командах, які ставили перед собою високі завдання. Це було б просто неможливо. А те що говорять... Знаєте, у кожної людини є якийсь біч — хтось надто емоційний, в когось щось інше. Але чомусь ніхто не говорить про те з чого почав Мазяр-футболіст і до чого дійшов. Ніхто не говорить, що я фактично ніде не вчився грати у футбол і дограв до молодіжної збірної. Але варто людині десь оступитися, як про це тут же починають говорити. Хтось любить розповідати про особисте у пресі, я — ні.
— Тобто тісні стосунки Володимира Мазяра зі спиртним це все міфи?
— У мене були різні періоди. Надлом стався тоді, коли я переходив з «Дніпра». Мене запрошувала «Кубань». Я поїхав туди на збори, вже мав підписати контракт. Ми домовилися, що моя ціна — 200 тис. доларів. Мені запропонували хороші умови, дали машину, гроші. Я власне мав приїхати до «Дніпра» і викупити свій контракт. У мене були нова мета і новий виклик. Керівництво «Дніпра» мене не відпустило, вони забажали більшу суму. При цьому тодішній тренер дніпрян Євген Кучеревський не бачив мене у своїй команді, і я відправився по орендах.
— А чому Вас не відпустили, якщо не розраховували?
— Це запитання до керівництва «Дніпра». Певно тоді для них порядність і людяність вимірювалася у купюрах.
— Тобто надлом у Вашій кар’єрі почався саме з цього?
— Навіть не надлом, а вільне падіння. Було дуже важко психологічно. Я отримав травму, потім була невдала операція, довго відновлювався. До цього додалися проблеми в сімейному житті. Тоді почалися й інші проблеми... Я не можу сказати, що я бухав, але так я пив і порушував режим. Я виступав у «Таврії», «Кривбасі». Там у мене не склалися стосунки з головним тренером Олександром Косевичем і я відправився в оренду у «Закарпаття». Пам’ятаю, я за це віддавав у «Кривбас» більшу частину заробітку. У мене була зарплата 700 доларів, я 200 отримував на руки, а 500 відправляв у «Кривбас». Тоді ми з «Закарпаття» вийшли до Вищої ліги. Потім були «Газовик», дніпродзержинська «Сталь», ФК «Львів» і чемпіонат Азербайджану.
— Ви говорити, що у вас був психологічний спад. Зараз Ви справляєте враження людини у якої з психологією все в порядку. Як вибиралися з ями? Коли прийшло усвідомлення, що все, треба щось змінювати, адже нижче нікуди?
— Було важко дивитися на те, як футболісти з якими ти колись починав розвиваються і прогресують, а ти ще чогось прагнеш, але вже нікому не потрібний. Дуже важко визнати, що ти молодий, але вже ніхто.
— Скільки Вам було років коли Ви це усвідомили?
— Мені було 27 років. На той момент я вже три роки, можна сказати, був у командах, але не був у футболі. Мені дуже пощастило в цей момент зустріти людину яка завжди за будь-яких обставин була поруч — мою другу дружину. Вона народила мені доньку і поряд з нею в моїй голові дуже багато змінилося.
— Як ви познайомилися?
— Я чекав на вулиці свого товариша, а вона була подружкою його дівчини. Я взяв у неї номер телефону, ми почали спілкуватися, одружилися і досі живемо. Крім неї та родини мені дуже допоміг керівник дніпродзержинської «Сталі» Микола Колючий, який покликав мене в команду. Пам’ятаю, коли народилася донька на другий день була гра, і я забив.
— У Вашій біографії були виступи в чемпіонаті Азербайджану. Мені важко зрозуміти, що мотивує гравців іти в такі першості.
— По правді сказати, я просто їхав заробляти гроші для себе і своєї сім’ї. Я поговорив з дружиною, і сказав щоб була готова, що я гратиму за кордоном. Тоді якраз мені заважала «алкогольна» репутація, у Вищій лізі я був нікому не потрібен. Я просто вже грав у футбол і заробляв гроші, як зараз роблять всі футболісти (сміється). Мені зателефонував тренер Роман Покора і запросив до «Сімурга».
— Коли Ви зрозуміли, що кар’єру футболіста пора закінчувати?
— Пам’ятаю. Я грав у Баку за команду «Стандарт», ми програли, а мені було пофіг. Я взагалі не відчував жодних емоцій. Тоді й зрозумів, що все — баста. Хоча в мене були пропозиції з українських команд. Я пішов працювати у Дрогобицький педагогічний університет і про тренерство навіть не думав.
— То що Вас привело з університету на тренерську лаву?
— Були обласні змагання між вишами. Я взяв своїх студентів і заявився. Я їм, чесно кажу, жартома, сказав, що ми посядемо перше місце. А вони повірили і почали всі ходити на тренування (сміється). Так вийшло, що ми посіли перше місце. І тут знову з’явився Микола Колючий, який запропонував мені, Мазяру з неоднозначною репутацією, прийняти «Сталь». Я думаю, що тоді на нього посипалося багато шишок. І ми почали маленькими кроками будувати команду. Разом зі «Сталлю» ми з другої ліги вийшли до УПЛ. Зараз багато футболістів грають в еліті: Адамюк, Каленчук, Дебелко.
«У «Сталі» фактично сталося рейдерське захоплення клубу»
— У «Сталі» все було добре, то чому ж Ви її покинули?
— В клуб прийшов «великий філософ» Вардан Ісраелян. Це фактично було рейдерське захоплення клубу. Людей з якими ми будували команду, в тому числі і дорогого мені Миколу Колючого просто прибрали з клубу. Мене зі «Сталі» ніхто не звільняв, але я просто не мав морального права там залишатися, не міг. Є приказка: «Вчитель ніколи не продасть свого учня, а от учень може продати свого вчителя». Ось тут вийшло, що учень не продав вчителя. Ці люди поламали все, включно зі стадіоном. Зараз цієї команди немає. Уявіть собі, у мене чинний контракт з клубом, а команду тренує інша людина — Ерік ван дер Меер. Контракт зі мною не розривали і зарплату не платили. Чи може бути таке у правовій державі при живій ФФУ? Вже потім зі мною розрахувалися, коли я звернувся до Григорія Михайловича Суркіса, якому я дуже дякую. Я сказав: «Мені від них нічого не треба, хай лише віддадуть те, що я заробив».
«Після «Вереса» я поклявся більше не працювати на Західній Україні»
— Ви любите цитувати покійного Віктора Прокопенка, який говорив що тренер дізнається чого він вартий після першого звільнення, з огляду на пропозиції які йому надходять. З одного боку тут є логіка, а з іншого, якщо поглянути на Вашу кар’єру, то чи не забагато звільнень за такий короткий період.
— Почекайте, я дійсно змінив багато команд, але мене з жодної не звільняли, бо я всюди давав результат. Про «Сталь» я вам розповів, у «Вересі» була інша історія. Я єдиний тренер «Вереса», який пропрацював там півтора роки. За умовами контракту, якщо вони його розривають, то мають виплатити мені 100 тисяч доларів.
— Так, Ви багато разів розповідали цю історію. А якщо б контракт розривали Ви, то мали б виплатити клубу мільйон.
— Ну от. Я прийшов у команду знаючи, що мене не звільнять і мав завдання за підсумками сезону посісти третє місце у першій лізі. Я це завдання виконував за п’ять турів до кінця. Але було дуже багато обіцянок, які не виконувалися. Там склалася така ситуація, що я вже не міг там працювати. Я вже не раз казав і про інфраструктуру, і про те, що на полі для тренувань буквально паслися гуси. Колись ми їхали на гру до Тернополя, і в нас загорівся автобус. Був випадок, коли ми приїхали грати на льодяне поле, і керівництво ніяк нас не відстоювало.
— Довкола того як Ви пішли з «Вереса» знову ж таки багато чуток. В одному і тому ж інтерв’ю порталу «Спортарена» Ви спочатку говорите:
«Якби я звільнявся з клубу, то за розірвання договору з рівненським клубом треба було б заплатити мільйон доларів. Якби сам «Верес» мене достроково звільняв, то я мав би отримати сто тисяч доларів. У мене до вас буде одне просте запитання: знаючи ці умови, я міг би всерйоз написати заяву за власним бажанням?». І тут же на наступне запитання відповідаєте так:
«Була одна на звільнення — якраз після того весняного періоду, коли ми програли три матчі поспіль. Причому, спершу я писав її «за сімейними обставинами», однак спортивний директор переконав, що треба написати «за власним бажанням». Вважав, що так буде краще для клубу...»
То де тут правда? Була заява на звільнення за власним бажанням чи ні?
— Керівництво клубу попросило мене піти у відпустку і мені пообіцяли віддати документи і спокійно відпустити. Я погодився і поїхав з сім’єю до Іспанії. А потім читаю у пресі, що я виявляється винен мільйон. І вже потім юристи порадили мені змінити формулювання, щоб якщо раптом дійде до судової тяганини, то клуб мене просто не засудив.
— Документи Вам віддали?
— Так. Щоправда, досі не можу забрати трудову книжку (сміється). У мене залишилися гарні спогади про рівненських вболівальників, я їх дуже поважаю. І зараз бажаю «Вересу» виконати всі свої завдання, і іншому «Вересу», той що ФК «Львів» теж виконати свої. Я ж після того всього поклявся більше не працювати на Західній Україні.
— В одному з інтерв’ю Ви говорили, що Ви у нормальних стосунках з керівниками «Вереса» Олексієм Хахльовим та Ігором Дедишиним. Це правда?
— В мене не залишилося на них образи. Я можу при зустрічі потиснути руку і Хахльову і Дедишину. Ті суперечки то був сплеск емоцій, дуже багато всього накопичилося. Навіть розповідали, що я мовляв вдарив Хахльова?
— Скільки в цій інформації правди?
— Нуль. При цьому я не шкодую, що я пішов з «Вереса», і у клубі, думаю, теж не пошкодували.
— Які у Вас стосунки з колишнім помічником у «Вересі» Юрієм Віртом?
— Ми колись були хорошими друзями.
— І що трапилося?
— Я б не хотів говорити на цю тему.
— Річ у тім, що Юрій Вірт в одному зі своїх інтерв’ю публічно заявив, що ніколи більше з Вами не працюватиме і не подасть руки. Звідки така неприязнь?
— Знаєте, складається враження, що коли Юрій давав то інтерв’ю, то він вважав, що завжди був головним тренером, а я його помічником. А було трохи навпаки. Це він просився до мене на роботу. Він трошки про це забув. У Юрія Миколайовича багата фантазія. Ви хоч раз чули щоб я дозволяв собі публічно говорити про нього погані речі? А він чомусь дозволяє. Нехай щось самостійно виграє як тренер, можливо зрозуміє, що в житті не все так просто. У мене немає з ним жодних стосунків, у нас різні шляхи. Хоча, коли він пішов з «Вереса», я був одним з перших хто говорив, що з ним вчинили несправедливо, і це правда. Зараз я можу лише побажати йому удачі.
— Ви не збиралися працювати на Західній Україні, але опинилися у Винниках...
— Так, президент «Руха» Григорій Козловський попросив мене про допомогу.
— Пам’ятаю, він в інтерв’ю назвав це шоковою терапією.
— Не знаю чому він так сказав. Може він брав на роботу лікаря (сміється), але я все ж тренер і вчився саме цьому ремеслу. Мене чомусь зображають дуже страшним, але це не так. За півроку ми дали непоганий результат. Це був важкий період. Мені було цікаво чи зможу я вдало працювати з командою, яку я не готував. Можна сказати, що завдання я виконав.
Шокова терапія
— Крім того, Вас сватали в «Інгулець» і в ФК «Львів».
— Про «Інгулець» навіть розмов не було, а щодо «Львова», то там далі розмов справа не дійшла.
— Ви працювали у «Русі» у першій лізі, і перебралися дивізіоном нижче у «Полісся». Навіщо знову пішли на пониження?
— «Полісся» це була команда з завданнями. До мене особисто приїхав губернатор Житомирщини і запросив у команду. Мене це дуже вразило. Я не вважаю це пониженням. Там у клубі працюють професіонали і доброзичливі люди. Це те чого я не побачив, працюючи у Казахстані. Напевно, не треба було туди їхати.
— Один з Ваших колишніх підопічних Євген Буднік сказав про Вас наступне:
«Грати в умовній Сталі з таким тренером, як Мазяр, — це ж катастрофа. Мазяр — взагалі не тренер. Приходить чоловік напідпитку на тренування і говорить матами з гравцями. Ніякої поваги ні до футболістів, ні до персоналу клубу. Я не знаю жодної людини, яка б сказала, що Мазяр хороша людина. Це про щось говорить. Одного разу сиджу на заміні під час матчу, і чутно, як йому в навушник починають говорити, кого міняти. А Мазяр не почув і став перепитувати»
— Тренер не може всім подобатися. Євген тоді не мав достатньо ігрового часу і він був ображений. Він вже телефонував мені і вибачався за свої слова. Думаю, якщо Ви зараз йому зателефонуєте, то він забере свої слова назад. До речі, я дуже радий, що Євген підписав контракт з «Левадією» і бажаю йому удачі в цій команді.
— А про навушники і підказки, це правда?
— Так, у мене був помічник, який дивився трансляції матчів і підказував мені якісь речі, які я біля кромки поля міг не бачити. Це стосується не лише замін, а й, наприклад, офсайдів. Було таке, що я апелював до лайнсмена, а він підказував, що мовляв, спокійно, там дійсно суддя правий.
— Далі був казахстанський «Акжайик» з міста Уральськ, з якого Ви пішли після матчу проти «Актобе», який тамтешні ЗМІ назвали дивним, натякаючи на договірний характер. Ви й самі тоді сказали, що на полі був цирк. Навіщо Ви взагалі їхали у Казахстан? Знову просто заробляли кошти?
— Мені було цікаво, чи зможу я дати там результат, не маючи таких фінансових можливостей як інші клуби. З нас спочатку сміялися, навіть директор клубу не вірив в успіх. Але коли почався чемпіонат, ми програли «Астані», а потім почали обігрувати хороші команди. І в один момент після гри у Петропавлівську я зрозумів, що в команді щось не так. Хлопці перестали виконувати те, що я прошу. Потім був матч з «Атирау», після якого мені стало погано, я був на нервах, далеко від дому... Ну а після «Актобе»... я скажу правду, я не подавав у відставку. Я пішов до керівництва і попросив попрощатися з чотирма футболістами, троє з яких казахи. Я поїхав додому і в телефонному режимі фактично керував командою. Потім я прилетів в Астану, поговорив з керівництвом і ми попрощалися. Ті футболісти про яких я говорив лишилися, а я полетів додому.
— Після того матчу з «Актобе» що ви сказали футболістам у роздягальні?
— Чесно? Нічого. Я одразу пішов на прес-конференцію, а потім сів в автобус і всю дорогу дивився фільм «Джентльмени удачі» і сміявся. Треба було якось абстрагуватися. Ну а потім сталося те що сталося. Хочу, до речі, через вас подякувати Асії Рахімовні Аманбаєвій з Уральського управління фізкультури і спорту, вона теж дуже мені допомагала і переживала за футбол.
«В Україні не вистачає реклами для молодих тренерів»
— На вашу думку, чому українські тренери за виключенням Віктора Скрипника, який як спеціаліст сформувався в Німеччині, не працюють у європейських топ-чемпіонатах?
— Знаєте, хай Вам на це відповість Федерація футболу України. Є простий приклад — Роман Санжар — найкращий тренер 2017-го року. Йому зараз не так легко знайти роботу. Ніхто йому не допомагає розвиватися. Немає довіри до молодих тренерів, немає реклами. Приміром у Білорусі Федерація футболу відправляє своїх тренерів на стажування до Лейпцига, та інших топ-клубів. Вони там вчаться і розвиваються.
— Ну українські тренери теж їздять на стажування, той же Мирон Маркевич був у «Ромі»...
— Мирон Богданович їздив туди своїм коштом. Не кожен тренер, і не кожен клуб може собі це дозволити.
— У вас репутація людини, яка завжди ставить перед собою максимальні завдання? Які завдання у Вас в Горішніх Плавнях. Який максимум може бути у «Гірника-Спорт»?
— О, «Гірник-Спорт» завжди був для нас принциповим суперником (сміється). Ми постійно рубалися з ними і у другій, і у першій лізі. Це неабиякий подразник, як біла пляма на оці (сміється). І тим приємніше, що мене сюди запросили за що я дуже вдячний президенту клубу Петру Матвійовичу Каплуну. Для мене це велика честь. А щодо завдань, зараз я не зможу відповісти Вам конкретно. Запитайте мене про це, коли ми зіграємо 3-4 тури, тоді буде зрозуміло, які в нас завдання.
— Назвіть трійку кращих тренерів України прямо зараз?
— Роман Санжар, Юрій Вернидуб, Олександр Бабич.
— А трійку кращих у Європі?
— Жозе Моурінью, Карло Анчелотті, Зінедін Зідан.
— Цікавий вибір. Ну що ж, наостанок кілька запитань від Пруста-Познера*
— Давайте.
— Яку рису Ви найбільше НЕ любите в собі?
— Емоційність. Ні, не так... нестриманість.
— Що для Вас справжнє щастя?
— Здоров’я рідних.
— А справжнє нещастя?
— Втрата близької людини.
— Яку якість ви найбільше цінуєте в чоловікові?
— Чесність і працелюбність.
— А в жінці?
— Мудрість.
— Яку ваду Ви легко пробачаєте іншим?
— Дурість (сміється).
— Якби у Вас була можливість поспілкуватися з будь-якою людиною яка колись існувала, хто б це був?
— Цікаве запитання. Напевно з Далай-ламою.
— Опинившись перед Богом, що Ви йому скажете?
— Попрошу пробачення.
*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста». В інтерв’ю запитання з цього опитувальника постійно використовує метр пострадянської журналістики Володимир Познер.
Владислав ВЛАСЕНКО, «Полтавщина Спорт»