Виконувач обов’язків старшого тренера дитячо-юнацького футбольного клубу «Гірник-Спорт» Євгеній Слива розповів, як війна вплинула на розвиток футбольних талантів та як був відновлений тренувальний процес після 24 лютого.
- Євгенію Станіславовичу, давайте згадаємо минулий 2022-й рік. Він був надтоважким через початок повномасштабної війни, яка вплинула на життя усієї країни. ДЮФК «Гірник-Спорт» також будував плани на сезон, але все пішло по іншому сценарію...
- Війна нас усіх вибила з колії. Але завдяки підтримці компанії «Ferrexpo» та зусиллям спортивного директора ФК «Гірник-Спорт» Олексія Шалаєва, нам вдалося зберегти клуб та його дитячо-юнацьку школу, тож діти мали змогу займатися улюбленим видом спорту. Так, планів в нас було вдосталь, але війна все дуже змінила. Довелося вже на ходу перебудовуватися. Ми взагалі залишилися без основних змагань, в яких ми кожен рік приймали участь - це першість України, першість Полтавської області та багато всеукраїнських турнірів - великих та маленьких, без товариських ігор.
- Згадайте той доленосний день - 24 лютого 2022 року...
- Війна внесла свої корективи і вона нас застала на турнірі «Промінь мрії» у Горішніх Плавнях. Він був у самому розпалі, але 24 лютого все змінилося. Після того, десь 25 березня ми повернулися до перших тренувань, коли обставини в країні стали трохи зрозумілими. Збройні сили України вигнали ворога подалі від Полтавської області. Після цього ми змогли повернутися до своїх справ і відновити тренування. Ми почали планувати, яким буде повернення до тренувального процесу, в яких умовах будемо займатися, як ми будемо ховати дітей в укриття під час повітряної тривоги, ми відпрацьовували алгоритм дій, почали радитися із тренерами.
- Чи багато дітей поїхали за кордон? Чи були зміни серед тренерів ДЮФК «Гірник-Спорт»?
- У тренерському складі ДЮФК відбулися зміни - наш старший тренер був вимушений виїхати за кордон, ми збирали дітей, дивилися, що ми маємо, спочатку це були тренування із простим форматом. Діти збиралися і просто грали у футбол, аби відволіктися від подій пов`язаних із війною. Багато дітей із батьками в нас виїхали за кордон. Якщо до початку війни в нас у ДЮФК було 360 дітей, то коли ми повернулися до тренувань в нас їх залишилося 150-170 вихованців.
- За рахунок чого потім кількість займаючихся вихованців у ДЮФК підвищилася?
- Поступово діти та їхні батьки почали повертатися, у клубі з’явилося дуже багато дітей із сімей вимушених переселенців. Ми їм допомагали усім чим могли, перш за все оговтатися від обставин, у які вони потрапили. Діти були з тих міст, які зачепила війна - це Слов’янськ, Краматорськ, Харків, Нікополь, Київ, там де відбулися жахіття внаслідок російської агресії.
- Як потім проходила робота ДЮФК «Гірник-Спорт»?
- Ми відпрацювали алгоритм тренувань, почали займатися, проводити якісь ігри між собою, між віковими групами, а ближче до літа почали повертатися до ігрового тонусу і проводити товариські матчі із представниками довколишніх міст - Полтави, Кременчука, Світловодьска та Олександрії. Щодо ігрової практики, то у нас найбільше постраждали старші вікові групи, які повинні були брати участь у чемпіонаті ДЮФЛУ. Він відбувся, але у такому форматі, який був для нас трохи неприємний з точки зору і роз’їздів, і у фінансовому плані. Усі ігри ДЮФЛУ запланували зіграти у Києві. Треба було майже кожного туру виїжджати у столицю і там проводити матчі. Лише пару ігор, з Полтавою або Кременчуком мали би грати без дальнього виїзду. Для нас такий решламент не підходив: їхати щовихідних 350 кілометрів в одну, а потім і іншу, і це все за один день, ми відмовилися від участі у чемпіонаті ДЮФЛУ. Через це команди старших віковиї категорій залишилися без ігрової практики.
- Як із ігровою практикою склалося у команд молодших вікових категорій?
- Команда вікової категорії 2009 року народження зіграла в неофіційному чемпіонаті України, в якому брали участь команди Черкас, Полтави, Олександрії. Юнаки цієї команди отримали деякий ігровий тонус, але зрозуміло, що це було не зовсім те, що ми планували. Деяка частина дітей виїхала і команди інших вікових категорій грали з тією кількістю гравців, які мали на даний час. Команди молодших вікових категорій грали у товариських зустрічах, тому що простіше двум-трьом командам зустрітися неподалік в одному місті - Кременчуку або Світловодську, пограти між собою, та у випадку повітряних тривог сховатися в укритті, а потім повернутися додому і не треба десь далеко їхати. Кожного тижня наші команди намагалися грати між собою, підтримати ігровий тонус, отримати ігровий час.
Головна задача була на той момент - не загубити наших дітей, зберегти основну частину футболістів, адже ми віримо, що перемога все одно буде і ми повернемося до мирного життя, яке ми мали до 24 лютого. Зараз такі умов, які були до війни, немає. І це наші реалії, незважаючи на це клуб працює, ДЮФК «Гірник-Спорт» працює, діти є, зараз ми знову повернулися до тієї кількості дітей, яка була до війни - більше 350-ти дітей. Плюс у нас займаються переселенці, їх було майже півстоні, деякі з них вже повертаються додому. У моїй групі таких три-чотири дитини. Ми їх дуже щиро проводжали, ми за ці десять місяців звикди до них, вони звикли до нас. Дуже прикро з ними розлучатися, але ми з радістю проводжали їх додому, адже вони їдуть до тих міст, де є відносна безпека, де бойові дії вже не такі активні і війна дозволяє їм повернутися.
- Як діти із сімей-переселенців адаптовувалися у командах ДЮФК «Гірник-Спорт»?
- Дітям простіше, вони легко вливаються до колективу. Звісно, що тренери у цьому їм допомагають. Я це бачу завдяки дітям з якими працюю. Їм від 8-ми до 10-ти років. Їх місцеві діти дуже добре зустрічають. В мене дуже легко влилася в колектив дівчинка з Харкова, хлопці одразу її взяли під свою опіку, по-футбольному полюбили, коли ми граємо, кожен із капітанів бажає взяти її у свою команду, кажуть: «Даша, давай за нас...». Я задоволений тим, що місцеві діти допомагали влитися у колектив одноліткам із сімей переселенців і підтримували їх. Вони сдружилися, місцеві та діти із сімей переселенців разом святкують дні народження. Вони дружать та спілкуються один з одним і це дуже добре.
- Як тренери працювали під час початку війни? Який в них був психологічний стан?
- Робота допомогла нам від усього цього оговтатися. Спочатку було дуже важко, під час тривог треба було ховати дітей. На спорткомплексі «Юність», де ми займаємося спочатку взагалі було не по собі, адже там розташована сирена і коли вона реве, там дуже гучно. Але ми звикли до цього. Ми спілкувалися між собою, відпрацювали цілий алгоритм, де і як ми будемо працювати в умовах повітряної тривоги, що і як робити. Я думаю нам вдалося налагодити процес, за що ми дякуємо Збройним силам